Я -Київщини гордість і надія

Матеріали

для участі -конкурсі учнівської молоді

Я – Київщини гордість і надія»

Номінація: Літературна творчість

Тема:

« Топоніміка й історія рідного краю»

Товмача Олексія Анатолійовича

Керівник:Товмач Лідія Іванівна

                      

Село моє, для мене ти єдине...      

     Мабуть, кожна людина вважає, що її місто або село, де вона народилася й живе, - найкращий куточок землі. Так це і зрозуміло, бо це місце - єдине, неповторне. Воно викохало тебе на своїх долонях, збагатило своєю кра­сою, подарувало друзів.

     Є в Переяслав-Хмельницькому районі, що на Київщині, гарне село

 славне своїми ландшафтами, прекрасне своїми подіями,  неповторне своїми людьми. Таким для мене є моє село Виповзки, де я народи­вся і виріс.

Часто, гортаючи сторінки підручника історії, я думками лину у сиву давнину віків, у часи коли все тільки починалось. У моїй уяві виринає моє село, що з’явилося на берегах річки Глинки, якої, нажаль, на сьогоднішній день уже нема.

Перша літописна згадка про село – середина ХVІІ ст. За переказами в другій половині ХVІІ століття біля Великих Лук поселився селянин по прізвиську Виповзк (від цього і пішла назва села Виповзки) побудував тут хатину, яка рятувала від негоди та дикого звіра. В річці водилося багато риби. Селянин вирішив оселитися тут назавжди.

 Інша легенда розповідає  про те, що в далеку давнину по річці, яка протікала в цій місцевості, плив корабель, який зазнав катастрофи. Люди вийшли з води на підвищення і заснували село Виповзки. ( Тобто виповзли із води).

     Звідки беруться оті переливи слів і душі людської ? 3 яких надр свого єства черпає людина стільки любові до рідного краю, до рідної природи? Боже, дай і мені ту си­лу любові, навчи і мене відчувати кожною клітинкою моєї плоті те, що дає наснагу жити, творити і дарувати радість. Класикам легше - вони генії. А мені як передати

красу мого села, які перла розсипати, щоб засяяло воно своїм незвичайним сяйвом і відкрилося для людей тією гранню, яка невидимими нитями кличе до себе, шумами полів, дивовижними звуками й голо­сами манить своїх дітей в рідне лоно?

     За селом,  відкриваються улюблені краєвиди: різнобарвні поля, стрімкі лісосмуги, утаємничені видолинки, високі пагорби. Тут, за селом, я бачу все небо, від горизонту до горизонту, можу спо­стерігати за кожною хмаринкою. Тут простір, безмежна долина, вільний вітер, не скований ніякими препонами, одним словом - воля. Дум­кам теж вільно. Думається легко... Думаю про все і ні про що. Думки, як коники-цвіркуни, що перестрибують з квітки на квітку, крутяться в стрімкім вихорі, поло­хаються, зникають і знову з’являються.

     Коли лежиш у полі обличчям до неба і вслухаєшся в багатоголосу тишу полів, то помічаєш, що в ній щось є не земне, а небесне.

Розплющую  очі. Тепер я певен, що з того посіву зійшла срібна  нитка вівсів, гнеться й блищить, мов шабля, довговусий ячмінь, пливе текуча вода пшениці.

      Мої думки ведуть мене до рідних людей, до моєї родини, моїх коренів.

Мабуть, уперше  я замислився над тим, що таке «рідна земля», чому вона має таку владу над лю­диною?

Роздивляюся навколо, милуюся краєвидами, вдалині на околиці села  видно ставок.  Кожного ранку, як тільки починає підніматись сонечко, він

 виблискує свої­ми водами, ніби дзеркало.

                                                                        

  « Ставок»

      Старожили розповідають, що колись із гори текла річка, але проходили роки і вона висохла. Потім залишилося лише маленьке джерело, але згодом і воно зникло. Залишилась лише місце, де колись була вода. Ще пізніше ця територія була розчищена за допомогою  техніки та викопаний ставок. Цей мальовничий куточок завжди приваблює до себе людей. Навколо ставка пасовище, на якому ростуть різні запашні трави. Із поля доноситься ледь чутний гіркуватий запах полину. Навкруги стоїть густий туман. Він ніби чіпляється за траву, за кожну її стеблинку і стелиться мокрою, ще зовсім сонною землею. Довкола тиша, ніщо не шелесне, ніхто не ходить. Від легенького подиху вітер­цю ледь-ледь похитується густий очерет, тихенько, щоб ніхто не почув, переповідає свої таємниці. А он де, у високій шовковистій траві розцвіли квіти. Витончені й розкішні, на осяяній сонцем галяви­ні вони здаються шматочками чистого неба в ясний день. Ця краса, мов цілюще зілля, вливається в мою душу.

     Луки, де жителі села випасають свою худобу, мають форму чобота.

Це гарно видно, коли дивитися зверху.  Звідси і цікава  назва цієї місцевості – чоботок.

     Вдивляюся далі, погляд зупиняється на деревах, ці насадження жителі називають «Садок». Говорять, що колись давно землі довкола нинішнього садка належали одній багатій пані. Вона була освічена, любила живопис, музику. Дітей у неї не було, тому вона вирішила у пам'ять про себе залишити нащадкам невеликий парк. Із-за кордону був викликаний парковий архітектор,привезені дерева цінних порід. Природний ландшафт і чудова фантазія майстра дали змогу збудувати цей парк. У ньому були: альтаночки, балка, озеро, алеї. Ще й до нині у садочку збереглися дерева цінних порід. Люблю дивитися, як легкий літній вітерець своїм теплим лагід­ним диханням ледь колихає тонке мереживо листя, про­низаного яскравим сяйвом сонячних променів.

 

                                                                 

«Садок»

     Іду далі. Ось, за пагорбом з’являється урочище « Верби».

 

 Раніше ця територія села була заболочена. Після осушення боліт та проведення меліорації цю місцевість жителі  засадили вербами.

Зараз це улюблене місце для відпочинку молоді…

Звичайні верби стоять по коліна в воді і купають свої віти-коси, розпускають пухнасті сережки і випроміню­ють такі казково-медові аромати, що коли ляжеш під такою вербичкою, то будеш довго п’яніти від щастя, від тої сили і ніжності, яка протікає через кожну клітину

твого тіла. І ніколи і нікуди не захочеться тобі поїхати звідси. Поряд з вербами - величаві високі і горді тополі. Вони ніби сторожа цих предковічних місць. Шелестять, шумлять і навівають тобі любу мелодію. Я люблю сидіти на гілках верб і жадібно впиватися в далечінь, де на фоні ясного неба вимальовуються загадкові

картини золотоволосого поля. Іноді такі спостереження продовжуються годинами, і тоді ввечері, коли мама покличе додому, я із захопленням дивлюся, як за обрій повільно і лагідно сідає сонце, тихо всміхаючись мені. У такі хвилини у моєму серці виникає невимовна ра­дість, і я, зриваючись з місця, хутко сплигую з дерева і біжу по запорошеній траві, наздоганяючи вечірню заграву. Щасливе безтурботне дитинство!..

     Не можна забути і тих літніх вечорів, коли, зручно вмостившись на колі­ні, я з захопленням слухав надзвичайно цікаві бабусині розповіді. Ось одна із них.

 

Урочище «забаровка».

Раніше дорога на Переяслав проходила не так, як зараз. Вона проходила поза селом по під вітряками у напрямку села Воскресінське. На той час воно звалось «хутір Каневський» за прізвищем його власниці. Ця дорога була ґрунтовою. В кінці вулиці Садової (в напрямку хімскладу) і зараз є долина, яка носить назву «Забаровка». Легенда розповідає, як один чоловік повертався пізно восени з ярмарку. Надворі мрячило, дорогу було ледве видно. Коні заїхали у долину і віз застряв. Довго чоловік вибирався з халепи і забарився. З того часу ці випадки були не поодинокими. Так це урочище дістало свою назву.

Саме бабусі і дідусю я завдячую тим, що вони прищепили мені любов до звичаїв та традицій мого рідного краю. Крім казок і пісень, з бабусиних вуст я дізнався про славне історичне минуле рідного краю, про цікаві назви вулиць, кутків, прізвиськ жителів села.

                                                                          




Вакуловщина

Мабуть, кожна людина вважає, що її місто або село, де вона народилася й живе, - найкращий куточок землі. Так це і зрозуміло, бо це місце - єдине, неповторне.

Яка ж чудова картина відкривається перед моїми очима з пагорба! Усе

воно здається суцільним садом, серед якого видніють людські оселі.

Браїлівщина

Співучі й веселі, мудрі й роботящі люди живуть у нашому селі, їхнє вміння працювати завжди схоже на творчість. Вони турботливо доглядають свої оселі, які потопають у зелені молодих садків.

Кузьмівщина

         Усе, що народжується з чистих помислів, добра, зла­годи, живе, розквітає на землі доброю правдою. Все на світі має душу. Має душу і наша земля. У нашому селі люди глибоко поважають землю і називають її матір’ю. «Земля - наша мати», бо вона годує і людей, і

тварин. Я на власні очі бачив, як при поклонах старі діди в нашому селі цілували землю. Ще маленькими нас вчили, що землю бити - великий гріх.

Із давніх-давен у Виповзках живуть хороші, працьовиті люди, які своєю самовідданою працею примножують доб­робут нашого села. До нас приїжджають люди з усього району, щоб купити зерно  чи купити свіжої запашної олії.

Люди в селі хороші і працьовиті. Більшість з них пра­цює в сільському господарстві. Нелегко їм це робити, але вони ніколи не забувають свій священний обов’язок - дати державі хліб, м’ясо, молоко. На мою думку, кожна людина повинна робити свою справу з любов’ю та відповідальністю.

                                                            


Новоселиця

 (Ці назви мікротопонімів походять від прізвищ перших жителів села Виповзки. ( Вакуленко, Браїло, Кузьменко). А назва «Новоселиця», бо нова вулиця.)

       У наймальовничішому куточку села розкину­лась моя вулиця. Приємно пройтися нею, помилувати­ся новими, красивими будинками з широкими вікнами, на яких квітнуть кімнатні рослини.

Живе село. Ще до схід сонця прокидається воно, бо з дідів-прадідів звикли люди бути добрими господарями. Така доля селянина – вставати затемно, поратися біля худоби, поспішати на роботу. А ще любити землю-годівницю, уміти її цінувати і плекати.

 Ось і мій будинок. Відразу  ж відчуваю ніжний аромат матіоли, що мама сіє кожного року на квітнику біля будинку. Я теж дуже люблю цю непомітну, але таку запашну квіточку, що дурманить і п’янить душу лагідними літніми вечорами. А ще, ніби магніт, що притягує до себе, росте в обійсті кущ калини, який посадила ще моя прабабуся.

Любисток, червоні мальви, споришева стежка – це все мій рідний дім,  моя батьківщина. Я люблю свою малу батьківщину. Так затишно в ній жити серед полів! Люблю вслухатись, як тріпо­чуть листям дерева, як витьохкують на калині солов’ї, як наливається після дощу пшеничний колос. Пахощі чітко відчуваєш особливо вечорами,  коли духмяне повітря тече селом...

                                              

                                               Виповзьке навчально – виховне    об’єднання                 

                                                                      «ЗОШ І – ІІІ ст.- ДНЗ»»

        

Уже девять років  іду я до школи центральною вули­цею рідного селища, яку так і хочеться назвати вишневою  алеєю. Кожної весни, коли зацвітають вишні, я зупиняюсь, нагинаю рукою гілочку і довго вдихаю духмяні пахощі цього вишневого дива. Може, саме ця дорога привела моїх далеких предків доберегів тихоплинної Глинки, де й оселилися вони

назавжди. Будучи мудрими і розважливими, зуміли оцінити

найбільше багатство цих країв - родючу землю. 3 тих часів не переводяться славні хлібороби  Переяславського краю, а вдячна земля сторицею віддає за

копітку працю.

3 вдячністю ду­маю про своїх учителів. Це вони допомагали зрозуміти

велич першої науки, виховували, привчали до праці, вели до ясного світла. Серед них і моя матуся. Люблю її, а в ній - своє походження, свій рід. Вона - символ усього найкращого, найсвятішого. Кожне її слово, порада - це

книга життя, що веде у далекі світи. Серед премудростей матусиної науки найперша - любити людей, свій край, свою мову.

                                                                                       


Свято-Троїцький храм

     Ось за верхівками дерев на  пагорбі цнотливо, і в той же час гордівливо, красується Свято-Троїцький храм, дивиться хре­стами у небо.  Під вранішнім сонячним промінням аж виграють його бані. Тут люди залишають  всі свої буденні справи, суєту мирську і вступають у щось величне, небесне, святе. Мабуть, тому, що виповзчани - одухотворені люди. Для них могили предків - то святість. Це хоч і кінець життя, але й початок духовного зв’язку поколінь.Тільки все це уже стосується вічності. А вічність - то таїна, яка кличе до своїх коренів...

         Минають дні, роки, століття. Змінюється світ, а ра­зом з ним і люди, їхні інтереси та погляди на життя. Проте незмінними залишаються одвічні духовні цінноті, що передаються з покоління в покоління: як і сотні років

тому, так і тепер ми свято шануємо мудре батьківське слово та ніжні материнські руки, прагнемо до миру в кожній оселі, низько вклоняємося трудівникам-хліборобам, невтомна праця яких творить справжнє диво: з

невеличкого зернятка виростає золотий колос, який стає на нашому столі м’яким духмяним хлібом. Як і сотні років тому, ми плекаємо в наших серцях любов до Бать­ківщини, і, в першу чергу, до того куточка, де народи­лись і зростали. Для мене таким є моє село Виповзки. Я завжди пам’ятатиму той маленький куточок свого краю, де пройшло дитинство; незважаючи ні на що, пле­катиму в душі казковий образ тихого зеленого села, пови­того маревом давніх легенд чистої криниці слов’янської землі. А в душі моїй завжди звучатимуть ніжні переливи прекрасної і трохи сум­ної мелодії старих вулиць.

     І з кожним разом все приємніше глянути далеко в поле, по якому пропливають лагідні хвилі колосистого  ячменю, почути, як від найменшого

подиху вітру тихо шепочуть верби, вітаючи одна одну. Вдихнути на повні  груди той незабутній аромат знайомих квітів і трав. Якою прекрасною іноді постаєперед нашими  очима природа, якщо зазирнути в неї незвичайним поглядом. Любов до рідної землі починається саме  з  таких неземних почуттів. А що може бути прекрасніше у світі за рідну Батьківщину,

за краєвид. Який оточує тебе щодня, щогодини. Ніжний, лагідний вітерець обіймає за плечі. Вдихаю на повні груди прозоре і чисте, як джерель­на вода, повітря. Сонечко скотилося до обрію і востаннє сьогодні голубить яскравим промінням все навколо. Лише один день не побудеш вдома, а вже скучиш за цим райським куточком, що зветься Виповзки.

Село моє рідне, колиска мого дитинства і юності, наймиліше у світі.

         Кожна людина з любов’ю і трепетом згадує те місце, де вона народилась, де промайнуло її босоноге дитинство з дивосвітом-казкою у затишній батьківській оселі. Те ро­динне вогнище - маленька батьківщина кожної людини. У кожного з нас теж є родинне вогнище, є дім, в яко­му ми народились, є вулиця, де знаходиться цей дім. Отже,

моє родинне вогнище - це мальовниче село Виповзки. Я люблю цю землю, бо вона моя.

Я думаю, що кожен, хто проживає в нашому селі, пи­шається і любить його так, як і я.

Живемо  в гарному селі,

Куточку мальовничому.

Узимку, влітку, навесні

До себе гостей кличемо!

Ласкаво просимо!!!

Використані джерела: оповіді жителів села Виповзки

1. Вакуленко Олексій  - 75 років

2. Кузьменко Петро -  72 роки

3. Прохорович Мотря  -  85 років

4. Товмач Михайло -  62 роки

5. Ярмоленко Олександра  -  66 років